Роман Рея Бредбері “451 градус по Фаренгейту”

451 градус по ФаренгейтуЛюблю я читати, але не дуже люблю художні твори. Та це не відноситься до відомих майстрів пера, в тому числі Рея Бредбері.

Сьогодні закінчив читати «451 градус по Фаренгейту», і не шкодую.

Сам роман «451 градус по Фаренгейту» побачив світ 1953 року. Але у цьому творі автор передбачив багато винаходів та явищ котрі сталися пізніше.

Дія відбувається в майбутньому. Головний герой Гай Монтег працює пожежником. Але він не гасить пожежі, а навпаки, розпалює їх. Точніше спалює книги, які є під урядовою забороною. Виглядає все це маячнею, але написане Бредбері можна зрозуміти у переносному значенні, необов’язково книги спалювати.

Можна зробити так, щоб люди самі не хотіли читати. Це ж не секрет, що в наш час більшість людей після закінчення навчальних закладів читають менше однієї книги в рік. Натомість вибирають низькосортні розваги.

Головний герой щиро вірив що робить важливі та потрібні речі. Та зустріч із 17-літньою Кларисою Маклейн змінила його погляди, і він сам таємно починає збирати книги, та й взагалі критично дивитись на те що нас оточує.

Зокрема його починає турбувати що в їхній сім’ї практично не відбуваються розмови та діалоги, а весь вільний час його жінка слухає музику у навушниках (Бредбері ще тоді це передбачив) та дивиться зображення на стінах (і плазмові телевізори Рей передбачив). Огляньтесь навколо, чи не наше життя описане і романі?

« – Що тут відбувається? – Монтегу ніколи ще не доводилося бачити таке освітлення в житловому будинку.

– Та нічого. Просто мама, тато й дядько сидять разом і розмовляють.

Зараз це рідкість».

У творі люди стали тупими споживачами, нездатними відчувати та бачити прекрасне, творити щось добре.

«Мені іноді здається, що ті, хто на них їздить (реактивних авто), просто не знають, що таке трава чи квіти. Вони ж ніколи їх не бачать інакше, як на великій швидкості,- продовжувала вона.

– Покажіть їм зелену пляму, й вони скажуть: ага, це трава! Покажіть рожеве – вони скажуть: а, це розарій! Білі плями – будинки, брунатні – корови».

Ми спішимо, самі не знаємо куди, при цьому не приділяємо час тому, що дійсно важливе, наприклад своїм рідним:

« …відкрита машина, яку Мілдред вела зі швидкістю ста миль на годину. Вони мчали по місту, і він кричав їй, а вона кричала йому у відповідь, і обидва нічого не чули, крім реву мотора. “Зменш до мінімуму!”- кричав він. “Що?”- кричала вона у відповідь. “До мінімуму! До п’ятдесяти п’яти! Зменш швидкість!”

“Що?”- волала вона, не розчувши. “Швидкість!”- кричав він. І вона замість того, щоб зменшити, доводила швидкість до ста п’яти миль на годину, і у нього перехоплювало подих.

А коли вони виходили з машини, у вухах у Мілдред вже знову були “Ракушки”».

І найгірше, що можна так і прожити життя, тільки як споживачі продукції:

– Моя дружина… Міллі… Бідолашна, бідолашна Міллі. Я нічого не можу згадати… Думаю про її руки, але не бачу, щоб вони робили що-небудь. Вони висять вздовж тіла, як батоги, чи лежать на колінах, чи тримають сигарету.

Це все, що вони вміли робити».

Після того як головний герой книги зрозумів всю безглуздість ситуації та свого життя, він вирішив його змінити. Зокрема збирає та читає книги, полишає професію пожежника.

В результаті потрапляє у конфлікт із законом, і змушений переховуватися.

В приміських нетрях він знайомиться із іншими вигнанцями, котрих не сприймає «суспільство». Виявляється, що серед них дуже багато розумних та думаючих людей, колишні викладачі та вчені.

От що вони сказали колишньому пожежнику:

«Кожен має щось залишити після себе. Сина, або книгу чи картину, збудований тобою будинок або хоча б побудовану з цегли стіну, або зшиту тобою пару черевиків, або сад, посаджений своїми руками.
Щось, чого за життя торкалися твої пальці, в чому після смерті знайде притулок твоя душа. Люди будуть дивитися на вирощене тобою дерево або квітку, і в цю хвилину ти будеш живий”. Мій дід казав: “Не важливо, що саме ти робиш, важливо, щоб усе, до чого ти доторкаєшся, змінювало форму, ставало не таким, як раніше, щоб у ньому залишалася частка тебе самого. В цьому різниця між людиною, яка просто стриже траву на галявині, і справжнім садівником, – говорив мені дід. – Перший пройде, і його як не бувало, але садівник житиме не одне покоління».

І ще:

«…самі по собі ми нічого не значимо. Не ми важливі, а те, що ми зберігаємо в собі.

Коли-небудь воно стане в нагоді людям. Але зауважте – навіть в ті давні часи, коли ми вільно тримали книги в руках, ми не використовували все, що вони давали нам. Ми продовжували оскверняти пам’ять мертвих, ми плювали на могили тих, хто жив до нас. У найближчий тиждень, місяць, рік ми всюди будемо зустрічати самотніх людей. Безліч самотніх людей. І коли вони запитають нас, що ми робимо, ми відповімо: ми згадуємо. Так, ми пам’ять людства, і тому ми зрештою неодмінно переможемо. Колись ми згадаємо так багато, що зробимо найбільший в історії екскаватор, вириємо найглибшу, яка коли-небудь була, могилу і навіки поховаємо в ній війну. А тепер в дорогу».

P.S. Мушу згадати, що роман Рея Бредбері «451 градус по Фаренгейту» піддавався цензурі у тій чи іншій формі. Зокрема часто скорочували твір, замінювали деякі слова та фрази.

Так що прочитайте роман, він того вартує. Встигніть поки не спалюють книги 🙂

P.P.S. Температура загоряння паперу – 451 по шкалі Фаренгейта, в суспільстві майбутнього книги спалюють, тому так називається роман.

2 comments

  1. А я чув що автор помилився, температура спалахування паперу не 451градус…

    • Може бути, та й не все в творі мені сподобалось. Але окремі моменти та головна ідея вартує того щоб його прочитати.
      Крім того, ми тепер освічені люди: Рея Бредбері читали 😀

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*