Моя країна

ukrainaЯ вже писав, що ми після смерті бабці, діда та мами переписуємо хату та ділянку на селі на себе з братом.

Так от, почали ми ту справу ще у лютому, а зараз середина жовтня. І ще не все. Визнаю, в нас не все просто, бо не було заповітів, а також на одному об’єкті було декілька осіб прописано. Але й бюрократична ця процедура! Маєш справу із державною машиною. Довідка на довідці, за все платиш; а черги іноді були по 70 чоловік.

Вчора,  мій дядько подарував мені шосту частину нашої квартири. Він, коли був неодружений, то жив в ній разом з нами. Потім приватизували також на нього, тому і вийшло що він має шосту частину квартири.

Але як каже Мирон Маркевич: «та то таке». Головне було у нотаріуса. Як виявилося, держава не дасть вам просто так подарувати навіть частину квартири просто так. Навіть коли це дарує дядько який постійно жив із племінником. Їм по-барабану – плати податок.

Коротше, прийшлось нам ще робити оцінку вартості тої квартири, а це ще 500 гривень.

Після того, як була оцінена квартира, ми повинні заплатити державне мито, а це 5% від вартості цієї частини.

В результаті, тільки за дарування цієї частини ми заплатили 5000 грн (це разом з послугами нотаріуса) + 500 грн за оцінку вартості квартири + ще заплатимо до квітня 2700 грн.

Ну і як? І врахуйте, що я нічого не купував, просто дядько з яким я фактично виріс подарував свою частину мені. А при чому тут держава, що вона здирає стільки грошей? Один суб’єкт дарує щось другому, а третій (держава) протягує руку і каже «дай».

Те саме з бізнесом, тільки відкриє хтось якийсь кіоск – вже податківці протягають руку «дай».

А може держава допомогла тому підприємцеві безвідсотковим кредитом, безкоштовними послугами бухгалтера, безкоштовним приміщенням для офісу? Ні. А руку тягне, і каже «дай».

Добре, нема питань, якби ці гроші йшли на допомогу тим, хто їх потребує. Але чому так часто в новинах показують бідних дітей та дорослих, яким на лікування за кордоном треба 80, 100 чи більше тисяч доларів? Чому ті податки не пішли їм на лікування? Нехай частково. Чому вони змушені випрошувати ті копійки щоб врятувати рідних?

Або чому за ті податки не збудують сучасну онколікарню як Лукашенко в Білорусії (який би він не був)?

Пам’ятаю, як адвокат Тетяна Мунтян радила по-можливості не давати на податки зайвих коштів. Бо вони все одно або не дійдуть до потребуючого (хворий, пенсіонер) або надто зменшаться в розмірі. Вона вже радила краще піти, і ці гроші дати персонально людині яка їх потребує (бідна вдова, самотня сусідка, хвора людина).

Не знаю, права чи ні Мунтян, але щось в тому є.

Або згадав ті дороги. Пам’ятаєте, як цієї весни із снігом зійшов асфальт. Водії в шоці, адже вони платять великі гроші на ремонт доріг, і то не один раз. Тобто платять, але не бачать за що.

От такі дєла. А ви як думаєте, коли наші гроші йтимуть тим, кому вони конче потрібні? Адже таке триває роками.

2 comments

  1. А може держава допомогла тому підприємцеві безвідсотковим кредитом, безкоштовними послугами бухгалтера, безкоштовним приміщенням для офісу? Ні. А руку тягне, і каже «дай». – не можна не погодитися.
    ким на лікування за кордоном треба 80, 100 чи більше тисяч років? – там точно років?

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*